Міжнародна наукова конференція
ЛЮБОВ, ПОЛІТИКА ТА ЗРАДА
Коломацький фатум Василя Кочубея та Івана Іскри ( До 330-річчя Коломацької козацької ради, на якій гетьманом України обрали І.С.Мазепу, і встановлення в Коломаці в 2017 році на відзначення цієї події пам’ятника І.С.Мазепі )
«Богат и славен Кочубей. Его луга необозримы; Там табуны его коней Пасутся вольны, нехранимы Кругом Полтавы хутора Окружены его садами И много у него добра, Меха, атласа, серебра, И на виду и под замками Но Кочубей богат и горд Не долгогривыми конями Не златом, данью крымских орд, Не родовыми хуторами – Прекрасной дочерью своей Гордится старый Кочубей» (А.С.Пушкин "Полтава")
НАЩАДОК ЧІНГІЗХАНА
Далекі предки зукраїнізованого татарина Василя Леонтійовича Кочубея
походили із роду Чінгізидів (нащадків Чінгізхана). Качібей ( Джанібек ) був наймолодшим, п’ятим братом хана Мамая. Йому належали землі (улус) від ріки Орелі до ріки Коломак. Після поразки на Куликовому полі в 1380р. Качібей утік в Крим. Його нащадки були мурзами (начальниками) у кримських ханів з династії Гіреїв, потомків хана Тохтамиша, який вигнав Мамая з Золотої Орди. За литовського князя Вітовта (1350-1430рр.), влада якого поширювалася і на Крим, українці разом з кримськими татарами збудували систему замків на Дніпрі і Чорному морі. Серед них Качібей (Хаджібей) біля нинішньої Одеси, названий ім’ям мурзи, який будував замок. Місто Качібей стало найбільшим центром торгівлі зерном України з Візантією. Наприкінці ХV ст. південна частина Правобережної України повністю обезлюдніла і надовго стала «Диким полем» внаслідок безперервних набігів татар Золотої Орди.
В ХVI ст. Степове Правобережжя стали заселяти кримські татари, серед яких були потомки Качібеїв. Сюди також ішла і українська колонізація.
Василь Кочубей народився в 1640 р. в селі Борщагівка, тепер Погребещанський район на Вінниччині в багатій козацькій сім’ї. На початку
60-х років він одружився з дочкою полтавського полковника Федора Жученка Любов’ю Федорівною, того самого, що в 1672 р. по-зрадницькому захопив Івана Сірка і закованого у кайдани видав московському воєводі Ромадановському.
Одруження з Любов’ю Жученко та зближення з генеральним єсаулом Іваном Мазепою при гетьмані І.Самойловичу відкрило В.Кочубею шлях до блискучої кар’єри. При І.Мазепі В.Кочубей займав вищі посади в Гетьманському Уряді. В 1687-1699рр. він був генеральним писарем, яким його призначив гетьман Мазепа зразу на Коломацькій козацькій раді 25 липня 1687р. А з 1699 по 1708р. – генеральним суддею. В складі козацьких військ брав участь в Азовських походах 1695-1696рр.
Василь Кочубей також доводився і родичем гетьману І.Мазепі. Племінник Мазепи, син сестри Олесі, Іван Обидовський – Ніжинський полковник був одружений з однією із дочок В.Кочубея. А сам І.Мазепа був хрещеним батьком наймолодшої дочки Кочубея Мотрі і як кум часто бував у Кочубея і в маєтку в Деканці, і в столиці^в Батурині, і в родовому хуторі Кочубеївка, що недалеко від Коломака. Стосунки між Кочубеєм і Мазепою були якнайкращі.
З самого початку свого гетьманування І.Мазепа мав багато ворогів, і доноси на нього ішли в Москву майже щороку. Але доноси писалися невміло і в них не було правдивих доказів, що гетьманові не було чого боятися. Навпаки, через них Мазепа ставав в очах царя Петра ще вірнішим та ще більш прихильним до нього гетьманом. Дійсно, гетьман вірно служив Московській державі: українські полки брали участь в
азовських походах, воювали проти шведів в Прибалтиці, допомагали російським військам в війні проти польського короля Августа II, забезпечували російське військо всім необхідним на Лівобережній Україні. Тому цар вірив гетьману. А усіх донощиків, починаючи з 1687 року і до останнього часу, Московський уряд або сам карав на смерть, або присилав до гетьмана, щоб він робив з ним, що захоче. Але І.Мазепа ніколи не зловживав своєю владою, бо не був лютий з роду. Тому з усіх відданих йому донощиків він скарав на смерть тільки одного – племінника гетьмана Івана Самойловича, декого він передав Московському уряду на покарання батогами за донос на гетьмана. Всіх інших донощиків він прощав зовсім і нічим не карав.
БАТУРИНСЬКА КРАСУНЯ
Але на початку 1708 року в Москву було послано новий донос, котрий дуже занепокоїв гетьмана. Донос цей послано саме тоді, коли майже вся козацька старшина та запорозькі козаки об’єдналися навколо гетьмана, щоб проголосити незалежність України, як тільки Карл XII піде на Москву, а польський король Станіслав Лещинський – на Київ. Написав той донос один із найповажніших старшин – генеральний суддя Василь Кочубей. В.Кочубей добре знав усі думки й наміри української козацької старшини, як ми уже знаємо, Кочубей був близькою до гетьмана людиною, у нього Мазепа часто гостював і по-приятельському говорив із ним про те, чого б не сказав нікому другому. Все це дуже занепокоїло гетьмана Мазепу. А сталося це все ось через що. Завжди, коли І.Мазепа приїздив до Кочубея,
вся його велика сім’я збиралася за столом і слухали розповіді гетьмана про Україну та її минулу історію, про народні звичаї, козаків, боротьбу з татарами, турками і поляками. Слухали його вірші. Зачарована розповідями його маленька хрещениця Мотря не зводила з нього очей. Уже тоді Мотря побачила в гетьманові те, чого не розуміли дорослі: вона бачила в ньому захисника розтерзаної сусідніми іноземними державами милої її серцю України і сама проймалася великою любов’ю до України і ця любов стала вище всіх інших почуттів.
Хрещениця його підросла і на його очах стала гарною дівчиною. Мотря була красивою і розумною дівчиною. її називали «батуринською красунею» та “полтавською красунею”. І хто знає, коли б її доля склалася інакше, можливо, Україна мала б ще одну княгиню Ольгу. Своїм розумом вона вражала сучасників. До неї сваталися московські воєводи та українські полковники і їх сини. Але відмова була беззаперечна.
Но не единая краса
(мгновенный цвет) молвою шумной
в младой Марии почтена
везде прославилась она
девицей скромной и разумной.
Зато завидных женихов
Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков
Бежит пугливая Мария.”
(А.С.Пушкин “Полтава”)
Відносини, які виникли між І .Мазепою та Мотрею в 1704 році і тривали до 1707 року завжди викликали багато запитань. Найсуттєвішим з них було питання про характер цих стосунків. Неправі ті, хто твердять, щоб очорнити І.Мазепу, що гетьман мав просто роман з своєю 16-річною хрещеницею. Це не відповідає дійсності. В 1704 році Мотрі було уже 20 років (народилася в 1684р.) і вона як доросла приймала самостійно рішення. А гетьман був високоморальною па глибоко віруючою людиною, він не міг піти проти Бога та звичаїв.
Гетьман на той час був удівцем, його дружина померла в 1702р., і задумав посватати свою хрещену дочку. І.Мазепа знав про неможливість шлюбу між хрещеним батьком та донькою, але зваживши на силу своїх почуттів та серйозність намірів Мотрі, він все ж таки порушив питання перед ієрархами православної церкви про можливість такого шлюбу.
Одночасно І.Мазепа офіційно запросив у батьків Мотрі її “руки та серця”.
Це дуже вразило Мотрину матір, Любов Федорівну Кочубей, котра й чути не хотіла про таке беззаконня, щоб хрещений батько узяв собі за жінку свою хрещену доньку. Відмова була категорична. Але молодій Кочубеївні дуже таки хотілося стати гетьманшею і присвятити своє життя служінню Україні.
Постійні домашні сварки і материна лайка та велике бажання досягти своєї мети привели до того, що вольова дівчина тайком покинула батьків і вночі втекла з дому до гетьмана у Білу Церкву.
Василь і Любов Кочубеї наробили шуму на всю Гетьманщину і стали докоряти за це І.Мазепі. І.Мазепа не стерпів тих докорів і щоб вгамувати цю справу, гетьман відправив Мотрю до батьків у супроводі російського полковника Григорія Аненкова. Гетьман листувався з Мотрею ще аж до 1707 року.
Але і після цього відносини між І.Мазепою та В.Кочубеєм не стали гіршими. В.Кочубей після цього нерідко бував на банкетах у гетьмана в Батурині та Бахмачі. Сам гетьман часто по-приятельськи приїздив до Кочубеїв в Диканьку, Іскрівку та їхню господу в Батурині. А коли І.Мазепа вирушав у військові походи він завжди замість себе у Батурині залишав наказним гетьманом (заступником) В.Кочубея. Так було і в 1706 і 1707 рр.
ЖІНОЧА ПОМСТА
Однак Любов Кочубей, яка була дуже крута і сувора на вдачу, досі не могла забути образу, що вчинив їй І.Мазепа, сватаючи її дочку, а свою хрещеницю та тримаючи її у себе. Вона вимагала від Кочубея, щоб він написав донос у Москву на гетьмана. Любов Кочубей знайшла надійну людину – коломацького Чернця Никанора, який був родом із села Кочубеївка. В.Кочубей узяв з нього клятву, дав йому грошей і вирядив у Москву з доносом. Він думав, як тільки у Москві повірять доносу і скинуть І.Мазепу з гетьмана, то гетьманом стане він, Кочубей. Ждали Кочубеї повернення Никанора аж до 1708 р. і не діждалися. На початку 1708 р. Кочубей послав у Москву якогось хрещеного єврея Петра Яценка з другим доносом на гетьмана. В Москві доносам не повірили, а гінців Никанора і Петра Яценка взяли під варту. Та Любов Федорівна не заспокоїлась на цьому.
Василь Кочубей про свої наміри скинути І.Мазепу повідав своєму приятелеві – своякові Івану Іскрі, бувшому полтавському полковнику. Іван Іванович Іскра був земляком В.Кочубея. народився він також в селі Борщагівці в багатій козацькій сім’ї. Іван Іскра був одружений з сестрою Любові Кочубеївни і доводився Василю Кочубею свояком. В 1696 році гетьман І.Мазепа призначив його полтавським полковником. А в 1703 році гетьман позбавив полковництва І.Іскру як прихильника політики Петра І, що обмежувала автономію України.
Інколи автори, які пишуть про доноси на І.Мазепу плутають Івана Іскру із Захаром Іскрою. Це дві історичні особи. Іскра Захар Юрійович (рік народження невідомий – 1730) був корсунівським полковником. В 1703 – 1704рр. брав участь у повстанні Семена Палія на Правобережній Україні проти поляків. В січні 1704 р. 3.Іскра із своїм полком прийшов у Переяслав і попросив щоб їх прийняв православний Цар і Гетьман обох боків Дніпра Тоді І.Мазепа універсалом призначив Захара Іскру полтавським полковником.
І от тепер Василь Кочубей та відставний полтавський полковник Іван Іскра вирішили від себе обох написати цареві Перу І новий донос за порадою Любові Федорівни. Вони закликали до себе у Диканьку довірену людину – попа спаської полтавської церкви Івана Святайла і послали його таємно до російського полковника Ахтирського слобідського полку Федора Осіпова, щоб Ф.Осіпов влаштував зустріч з і.Іскрою «для нужного государева дела». 8 лютого 1708р. Іван Святайло прибув таємно в Ахтирку. Ф Осіпов погодився зустрітися з І.Іскрою. Зустріч відбулася на пасіці Ахтирського полковника, що знаходилася в лісі, в Лозовому Яру поблизу сотенного містечка Ахтирського полку Коломака. І.Іскра клятвено повідомив Ф.Осіпова «что послал Кочубей изьявить тайну, что гетьман И.Мазепа согласились с королем Лещинским и Вишневским и умышляют на здоровье Великого государя, как бы его своими руками захватить или смерти придать».
Ф.Осіпов негайно на прохання І.Іскри повідомив про це київського воєводу князя Дмитра Голіцина. Князь Голіцин отримавши донос, відправив його в Смоленськ канцлеру Головкіну. Для більшої певності полковник Ф.Осіпов посилає одночасно листи за трьома адресами – до царя, царевича Олексія та князя Меншикова. Повезли в Москву таємно ці листи надійні люди – піп Іван Святайло та коломацький сотник Кованько.
23 лютого 1708 р. Петро І отримав від московського коменданта повідомлення: «февраля 22 пришли на красное крыльцо 2 человека черкас и сказали полковнику, что присланьи де мы из Ахтырки от полковника с великим царственным делом до царского величества и явили мне три письма.»
В Москві, як і раніше, вважали, що донос на гетьмана «изводят то на него поненависти». Святайла і Кованько відправили «за крепким караулом в Углечский монастир, чтобы он того не огласил никому».
І.Мазепа, довідавшись про донос на нього поспішив од себе послати листа до царя Петра. Цар вже звик, що на гетьмана часто приходять доноси. То він і на цей раз не звернув на це уваги. Бо гетьман завжди виконував накази царя. Ось і зовсім недавно, наприкінці 1707р., за наказом царя, І.Мазепа послав два полки на придушення повстання донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна. Петро І доручив самому гетьманові спіймати донощиків.
Тоді І.Мазепа викликав до себе гадяцького полковника Трощинського та охочекомонного полковника Кожухівського і наказав їм зловити В.Кочубея та І.Іскру, але миргородський полковник Данило Апостол, сват Кочубея (старший син Кочубея був одружений з дочкою Д.Апостола), послав до Кочубея гінця за порадою негайно втікати у Крим. Очевидно, це було зроблено з відома самого гетьмана. Полковник Д.Апостол був головним спільником у задуманій справі – щоб визволити Україну з-під влади Москви. Коли б Кочубей та Іскра втекли у Крим, то їх донос не
був би страшний ні їм самим, ні усій тій справі, що задумала козацька старшина на чолі з гетьманом. І про донос цар швидко б забув.
Благополучно втікачі вже доїхали до Коломака, щоб далі Муравським шляхом бігти в Крим. Не могли знати Кочубей та Іскра про те, що за селом Бровки, біля лісу, за наказом московський властей вдені і вночі на них чатувала пильна московська сторожа позмінно по шість кінних стрільців в наряді. Та в Коломаку, на жаль, трапилось їм обом лихо! Стара Кочубеїха, дізнавшись від сина, що Кочубей та Іскра втікають до кримського хана, наказала запрягти найкращих коней і разом із сестрою (дружиною Іскри) кинулись їм навздогін. І догнали втікачів в Коломаці. Любов Федорівна заставила обох тікати в Ахтирку до полковника Осіпова.
Ф.Осіпов відправив Кочубея та Іскру в Красний Кут, де вони були в безпеці під надійним захистом Ахтирського полковника.
Цей несподіваний випадок ще більше занепокоїв гетьмана та його спільників.
Та як завжди воно буває, біда приходить не одна, а й інші біди за собою веде. Цар Петро І наказав головних донощиків: Кочубея, Іскру та Осіпова відправити негайно на допит до Смоленська, а звідти – до Вітебська, де знаходилися головна штаб-кватира московського канцлера Головкіна. Йому було доручено вести цю справу.
9 березня 1708 р. канцлер Головкін писав Ахтирському полковнику Ф.Осіпову « Всемилостивейший государь, выслушав дело изволил милостиво принять и вас за то уведомление, видя вашу в том верность, премилостиво похваляет и повелел мне к вашей милости указом своим с сим нарочно посланным офицером писать, дабы ваша милость немедленно по получении сего виделись с господином полковником Искрою и объявили ему, что его царское величество верность его и объявление, которое он вашей милости учинил, принял милостиво. И понеже желает его царское величество, яко о таком важном деле сам от него, Искры, и от вас о том деле изустно слышать, того ради указал вам сообща с ним, господином Искрою, ехать как наискорее через Смоленск в войско к его царскому величеству, а до времени извольте еие держать в высшем секрете…»
18 квітня 1708 р. Кочубей, Іскра та Осіпов прибули в ставку Петра І в Вітебськ. Гуди ж були привезені з Москви піп Святайло, сотник Кованько, єврей Яценко, чернець Никанор, як люди, що найбільше причетні до цієї справи.
ПЛАТА ЗА ЗРАДУ
Після тривалого допиту Ф.Осіпова відпущено на волю і він повернувся в Ахтирку. В.Кочубея та І.Іскру за донос на гетьмана засуджено покарати на смерть.
Попа Святайла відправлено в Соловецький монастир. Коломацького сотника Кованька заслано до Архангельська в військо. Чернця коломацького Никанора та хрещеного єврея Яценка заслано на поселення в далекі московські міста.
Закованих у кайдани Кочубея та Іскру відвезли до Смоленська, а потім за наказом царя привезли знову до Вітебська. Там їх знову допитували та катували, але нічого нового не дізналися. Після цього їх відвезли до Смоленська, а звідти по Дніпру відправили до Києва і ув’язнили в новій печерській фортеці. Гетьман І.Мазепа на той час стояв з військом у селі Борщагівці, що поблизу Білої Церкви. 11 липня привезли туди закованих у кайдани Кочубея та Іскру під московським караулом і посадили в білоцерківський замок.
14 липня вранці вивели їх на майдан, де було зібрано козацьке військо та багато народу. Було прочитано їх провину і тоді відрубано їм голови. Обезглавлені тіла їхні лежали на майдані аж поки не скінчилася служба божа у церкві, на якій був присутній і гетьман. Тіла покараних поклали в домовини і відвезли до Києва. Там їх похоронили в Києво-Печерській лаврі біля Трапезної церкви. Закривавлена сорочка Кочубея, в якій він був під час страти, до цього часу зберігається в Покровській церкві села Жук Полтавської області, в якій Кочубей вінчався з Любов’ю – дочкою полтавського полковники Федора Жука (Жученка).
Гетьман І.Мазепа у своєму листі просив канцлера Головкіна, щоб «жінок і родину покараних на смерть одпустити і дати їм спокійно, без жодної біди і туги пробувати у своїх маєтностях, бо їх чоловіків і так уже доволі покарано». А в січні 1709р. Петро І поспішаючи задобрити тих українських старшин, котрі ще не перейшли до шведів, викликав до себе Кочубейового сина Василя та вдів Кочубея та Іскри ласкаво прийняв їх і подарував їм нові маєтності.
Та рід Кочубеїв на цьому не перевівся. Один із нащадків Кочубея – Віктор Павлович Кочубей (1768-1834рр.) – був відомим державним діячем Російської імперії. Він займав посади віце-канцлера в 1788-1801 рр., міністра внутрішніх справ 1802-1807рр., 1819-1823рр. а з 1827 р. – голова Державної ради комітету міністрів Росії.
А долю Мотрі Кочубеївни її батьки вирішили на свій розсуд. Ще у 1707р. її видали заміж за представника відомого старшинського роду – Семена Чуйкевича, сина керівника генеральної військової канцелярії Василя Чуйкевича. Семен Чуйкевич був вірним І.Мазепі до кінця. Тому після Полтавської битви він був засланий разом з Мотрею у Сибір. Після смерті чоловіка Мотря повернулася з Сибіру, постриглася в черниці та була ігуменею Ніжинського жіночого монастиря. Там вона і померла. Похована поблизу Полтави.
А в Диканці, де жили Кочубеї, до цього часу стоять дуби, посаджені В.Кочубеєм та І.Іскрою на пам’ять про їхню дружбу.
Краєзнавець Олексій Шинкаренко,
смт. Коломак Харківської області
ЧОМУ ДОЛЕНОСНА ДЛЯ УКРАЇНИ КОЗАЦЬКА РАДА ВІДБУВАЛАСЯ В КОЛОМАКУ 25 ЛИПНЯ 1687 РОКУ
Ця історична подія зумовлена тодішніми військово-політичними обставинами, що склалися в Східній Європі в другій половині 1680-х років в наслідок посилення агресії Османської імперії та її васала Кримського хана проти Речі Посполитої (Польщі), України та Московської держави. Для боротьби проти турецької загрози країни Балканського регіону і Польща утворили так звану «Священну Лігу». До «Священної Ліги» приєдналася і Москва, підписавши в 1686 році «Вічний мир» з Річчю Посполитою. Договір передбачав спільні воєнні дії проти Туреччини. Відповідно домовленості весною 1687 року об’єднане московсько-українське військо мало здійснити похід на Крим і взяти його.
В похід на Крим вирушило 150-тисячне московське військо і 50-тисячне козацьке. Московське військо лише на кінець травня зібралося на полях від Коломака до Перекопа. Гетьман Іван Самойлович був проти походу і застерігав, що вже пізно. Проти Криму треба вирушати ранньої весни, в березні або на початку квітня. В цей час в степу багато зеленої трави та води в степових ріках та не настала спека. А вже в травні настає спека, трава вигорає, ріки висихають, виникають епідемії різних хвороб. Але І.Самойловича не послухали.
Похід почався 28 травня. Гетьман Іван Самойлович вийшов з військом з Батурина, пішов на Гадяч, а звідти до Полтави, переправився через Ворсклу і пішов до Орелі і Самари. На ріках зробили мости і переправилось все козацьке військо «За котрими и московскіе войска барзо велікіе наступали з боярином Василіем Василіевичом Галиціном…» ( Літопис Самовидця ). Московське військо на чолі з Василем Голіцином, фактичним правителем Московської держави, з Коломака теж вирушило в похід, по мостах переправились через річку Самару і з’єднались з козацьким. Об’єднане військо вирушило на Крим.
Похід був надзвичайно важким. Стояла нестерпна спека, трава вигоріла, річки пересохли. Трави і води не вистачало. Коні і воли падали від голоду і спраги. Щодня гинули тисячі людей. Почалися різні хвороби. Трупи людей і тварин розкладались і ще більше заражали військо. А Голіцин все вимагав іти вперед. Татари підпалили степ. Три дні військо ішло по чорній гарячій землі, залишаючи тисячі трупів. Загинули майже всі коні і воли. Тоді гетьман І.Самойлович під’їхав до намету В.Голіцина і сказав, що козаки далі не підуть. Голіцин наказав повернути назад. Стомлене поріділе військо, залишаючи обози в степу, прийшло до річки Самари. Але мости через Самару були спалені татарськими розвідниками. Прийшлось робити нові мости. Переправившись через Самару, військо стало на річці Кільчені – притоці Самари.
Недруги гетьмана І.Самойловича пустили слухи, що підпалили степ і спалили мости за наказом Самойловича. Нібито гетьман мав таємні відносини з кримським ханом і не хотів поразки Криму на зло Москві.
На річці Кільчені в таборі козацька старшина, порадившись, написали цариці Софії чолобитну в якій просили перемінити гетьмана за те, що він чинив утиски старшині і всьому козацькому люду. Це сталося 7 липня. Чолобитну старшина передала Василю Голіцину. А 8 липня думний дяк Шакловитий повіз її на Москву. Думний дяк в Московській державі, говорячи сучасною мовою, був міністром закордонних справ. Козацька чолобитна давала можливість В.Голіцину легко усунути небажаного і неслухняного гетьмана Самойловича, а заодно скинути з себе на нього всю вину за невдалий похід.
Відповідь Шакловитий привіз 22 липня «и військо застал на Коломаці» ( Літопис Самовидця ). В.Голіцин ознайомив старшину з відповіддю. Цариця Софія дозволила арештувати Самойловича і вибрати «вольними голосами» нового гетьмана кого захочуть. Голіцин і козацькі полковники «нарадившись з собою, оточили сторожею гетмана наноч». І. Самойлович, відчувши лихо, що насувалося на нього, цілу ніч з 22 на 23 липня молився в Коломацькій церкві Успіння Богородиці.
«А на світанню, прийшовши старшина козацкая до церкви, и узяла гетмана, з безчестіем ударивши и отдали Москві. И зараз сторона московськая, усадивши на простіе колеса московскіе, а сина гетманского Якова на коницю худую охляп без сідла, и проводили до московського табору до боярина, и там узяли за сторожу кріпкую» ( Літопис Самовидця ).
Тоді ж 22 липня козацька старшина і Василь Голіцин вирішили зібрати козацьку раду і обрати нового гетьмана. Рада була призначена на 25 липня. Місце для ради вибрали зручне поблизу самого містечка Коломак, над річкою. Сам Коломак і місце проведення ради оточили два московські полки чисельністю по 10 тисяч стрільців. На раду допустили тільки 2000 чоловік старшини. Табір Голіцина розташувався рядом на полі, біля балки, яку називають байрак, а раніше її називали Стрілецькою. На Коломацькій козацькій раді і був обраний гетьманом України Іван Мазепа.
Отже, історична рада відбулася в Коломаку не випадково. Вона була зумовлена обставинами невдалого походу на Крим. Московське військо стало тут тому, що поблизу Коломака пролягав основний шлях ( Муравський) по якому кримські татари і турки постійно вторгалися в українські і московські землі. Гетьман Самойлович і особливо козацька старшина, невдоволена гетьманом, повністю залежали від В.Голіцина і беззаперечно виконували накази. Тому українське військо теж стало табором на полях поблизу Коломака.
Після арешту Івана Самойловича на нараді у В.Голіцина були обговорені майбутні так звані «Коломацькі статті» – правова основа українсько-московських відносин протягом наступного гетьманства. Із «Коломацьких статтей» видно, що московський уряд не визнавав Гетьманщину – Україну незалежною державою, а своєю територією. Так в одній із «статтей» написано: «никому не говорить, что Малороссийский край Гетьманского регименту, он есть Их Царских Пресветлых Величеств самодержавной державы». Весь текст «Коломацьких статтей» вперше в історії українсько-московських відносин повністю заперечував державний характер гетьманської влади. Гетьман І.Мазепа був вимушений підписати ці «статті» тому, що козацька старшина залежала від В.Голіцина. Рада відбувалася в оточенні московського війська, яке стояло табором на коломацьких полях і Москва диктувала Україні свої умови договору.
Гетьман І.Мазепа після 1687 року ще не раз бував у Коломаку. Останній раз він був у Коломаку 9 лютого 1709 року разом зі шведським королем Карлом ХІІ.
В 2017 році виповнюється 330 років Коломацької ради. На відзначення цієї історичної події на полі, де відбувалася рада, буде встановлено пам’ятний знак, а в центрі селища споруджено величний пам’ятник на весь зріст гетьману Івану Степановичу Мазепі.
Олексій Шинкаренко
КОЛОМАК: – ОСТАННІЙ ШАНС ГЕТЬМАНА І.МАЗЕПИ
Після невдалої спроби прорватися до Москви через Смоленськ шведський король Карл ХІІ вирішив піти на Москву в обхід через Україну, сподіваючись на допомогу свого союзника І. Мазепи. На Україні шведи сподівались перезимувати, поповнити запаси продовольства, фуражу, боєприпасів і весною 1709 р. іти на Москву. Гетьман Мазепа розумів, що з приходом шведів на Гетьманщину Україна буде втягнута у виснажливу тяжку війну до якої вона не готова і вона зовсім не потрібна. Задум гетьмана мирно визволитися з під влади Москви руйнувався. Дізнавшись про план Карла ХІІ, Мазепа сердито сказав своїм наближеним: «Чорт його несе на Україну». Обстановка ускладнювалася тим, що населення Гетьманщини і особливо козацька старшина не були політично єдині. Частина козаків підтримувала гетьмана. Їх називали «мазепинцями». Інша – орієнтувалася на Москву. Третя – на Річ Посполиту ( Польщу) або Крим. Прихід шведів на Україну зумовив перетворення на території Гетьманщини воєнних операцій Північної війни у війну громадянську. Українські козаки брали участь у війні як на боці союзників Карла ХІІ, як і на боці царя Петра І. Складовою частиною громадянської війни була партизанська війна українського населення проти шведів.
Наміри та конкретні дії гетьмана І. Мазепи свідчать про те, що він збирався підтримати задум Карла ХІІ йти походом на Москву, але в обхід території України. Гетьман розраховував на можливість взяти участь у війні шведського короля проти Петра І лише через надання шведській армії в користування частини українських прикордонних фортець, артилерії, військових припасів, фуражу та продуктів для армії. Коли це стало неможливим тому, що Карл ХІІ пішов на Україну, гетьман вимушений був швидко зорієнтуватися в такій ситуації і швидко прийняти доленосне рішення. Воно далося йому нелегко. Це був один з найтрагічніших моментів історії України. Сам гетьман І.Мазепа говорив, що опинився між «двома проваллями», він вибрав, як він думав, найменше «зло» і пішов до шведського табору.
Таким чином, приводом для переходу І.Мазепи на бік шведів стала відмова царя Петра І захищати українські землі, як про це говорилося в договірних умовах між Україною-Гетьманщиною та Московією. Ще в жовтні 1707 р. на нараді в містечку Жовкві гетьман І.Мазепа просив Петра І дати хоч би десять тисяч війська для захисту, якщо Карл ХІІ піде на Гетьманщину. Петро І зухвало відповів, що не дасть не тільки 10 тисяч, а й 10 солдат. Така відмова образила І.Мазепу і дала підставу вважати таку відповідь грубим порушенням договірних зобов’язань сюзерена ( царя Петра І ), щодо свого васала ( гетьмана Мазепи ).
Напередодні приходу шведів на Україну цар Петро послав листа І.Мазепі. Зміст листа підтвердив намір царя і не залишив Україні жодної надії уникнути війни на своїй території та її тяжких наслідків. Петро І вважав, що Гетьманщина повинна захищатися самостійно. Він використовував Україну як розмінну карту в інтересах Російської держави.
Європейським країнам цар Петро за допомогу у Північній війні проти шведів навіть готовий був віддати Володимирське князівство ( Волинь ) або Київське, або Сіверське ( У В.Маслійчука, часопис «Україна модерна», чомусь замість Сіверського згадано Сибірське князівство, якого ніколи не існувало ). До складу Сіверського князівства входила нинішня Сумська область, західна частина Харківської та східні землі Полтавщини.
Населення Гетьманщини, залякане розправами росіян над захисниками Батурина, катуваннями «мазепинців» у Глухові та Лебедині, збільшенням чисельності московських гарнізонів в українських містах, не могло відкрито підтримати гетьмана І.Мазепу.
Крім того цар Петро І та його генерали зробили все можливе , щоб «укріпити вірнопідданські почуття» українського населення. З цією метою було видано «Маніфест» – звернення до українців. «Маніфест» зачитували в усіх містах і селах Гетьманщини та Слобожанщини. Впливали на них улесливими листами, обіцянками, церковними проповідями, погрозами та страхітливими розправами. Все це подіяло на людей і проти шведських завойовників почалася партизанська війна.
Населення міст і фортець чинило впертий опір шведській армії. Місто Пірятин мужньо захищалося і не пустило ворога. Мешканці міста Сміла не пустили шведів, а російському генералу Ренне зразу відкрили міські ворота. Героїчно захищалися жителі маленької фортеці Веприк. Розлючений
Карл ХІІ наказав знищити всіх: і старих, і малих, а містечко спалити. І так всюди, куди приходили шведи. Вчинило опір і наше містечко Коломак.
Найбільшого розмаху партизанська війна набула на Сіверщині та Слобідській Україні, на територію яких був спрямований зимовий похід шведів. У військових операціях зимою 1708-1709 рр. брали участь і компанійські полки гетьмана І.Мазепи. Слобожанщину шведи сприймали як територію ворожої Московської держави і тому до її населення застосовували жорстокі заходи. Шведи не зважали на те, що тут також проживало українське населення.
Здійснити похід на Слобожанщину шведському королю Карлу ХІІ порадив гетьман Мазепа, щоб таким чином вивести воєнні дії за межі Гетьманщини. І.Мазепа в кінці січня з військом в своїй штаб-квартирі в Коломаку чекав шведів.
В наступі на Слобідську Україну брали участь компанійські полки гетьмана разом зі шведами. У В.Маслійчука допущена неточність. Запорізькі козаки не воювали на Слобожанщині. Військо кошового отамана Кості Гордієнка приєдналося до шведів лише у квітні 1709 р. у селі Велика Будища біля Полтави.
Шведська армія разом з полками гетьмана І.Мазепи в ніч на 27 січня 1709 р. розпочала похід на Слобожанську Україну. Вони захопили Опішню і пограбували її, залишили в місті гарнізон на чолі з полковником Таубе. Сюди ж перемістилася і штаб-квартира короля Карла ХІІ. 29 січня взяли Котельву. 7 лютого шведам стало відомо, що за 8 км від Красного Кута біля села Городне зосередилися значні сили росіян – 10 драгунських полків під командуванням генерал-лейтенанта Ренне. Король Карл ХІІ вирішив завдати удару росіянам. Бій відбувся 9 лютого біля села Городне. 9 тисяч шведів і 3 тисячі козаків атакували росіян. Умілим маневром Ренне відбив атаку і заставив шведів тікати з поля бою. Шведи, за свідченням «Журнала» Петра І, «… были в конфузию от наших приведены и с великими потерями людей отогнаны».
За свідченням шведського лейтенанта Вейе в цьому бою ледве не попали в полон Карл ХІІ і гетьман І.Мазепа. Втікаючи вони заховалися у млині. Від неминучого полону їх врятували ніч та наближення головних сил шведської армії. Там, у млині, Мазепа в’їдливо сказав Карлу ХІІ: «Не думав я, щоб шведи тікали». Король змовчав. ( Письма и бумаги Петра І т.1 )
Тієї ж ночі на 10 лютого Карл ХІІ і І.Мазепа прибули в Коломак. Про події в Коломаку свідчить генерал-квартирмейстер Карла ХІІ Гіленкрок
( Гіленкрок «Сказання про похід Карла ХІІ в Росію»). Тут, в Коломаку, 10 лютого Карл ХІІ вирішив припинити похід в Слобідську Україну і відступити на Гетьманщину. У В.Маслійчука сказано, що походу перешкодила відлига. Відлига почалася вночі 13 лютого. Причиною невдалого походу була поразка шведів біля Городного. За словами шведського полковника Фрікселя похід на Слобожанщину: «Обессилил шведскую армию»
Гетьман Мазепа зрозумів, що і на цей раз його надія не здійснилася і вирішив використати останній шанс. Знаючи честолюбивий характер короля і його мрії про лаври Олександра Македонського гетьман сказав, що від Коломака до Азії вісім миль. Карл ХІІ не знав як далеко Азія і відповів, що географи сумніваються, що Азія так близько. Того ж дня, 10 лютого, він відбув в Опішню. 11 лютого в Коломак приїхав генерал-квартирмейстер Карла ХІІ Гіленкрок ( на сучасній мові начальник штабу шведської армії ), відчитав гетьмана Мазепу і сказав, що подібні жарти з королем можуть для нього погано скінчитися. ( «Сказання про похід Карла ХІІ в Росію»).
Ще з ХVII ст.. в Коломацькій церкві Успєнія Пресвятої Богородиці велася так звана «Писчая книга» або її ще називали «Церковная книга» – літопис в якому записували найважливіші події, що відбувалися в Коломаку. «Писчую книгу» використав Самійло Величко, визначні історики XVIII – ХІХ ст..ст. також посилалися на неї.
В Успенській церкві під час всенощної служби козацька старшина арештувала гетьмана І.Самойловича в ніч з 22 на 23 липня 1687 р. В цій церкві зразу після Коломацької козацької ради 25 липня 1687 р. благословили І.Мазепу на гетьманство. В ній благословляли козацьких посланців восени 1723 р., які повезли в Санкт-Петербург вручати царю Петру І так звані «Коломацькі петиції – чолобитні 1723р.»
«Писчая книга» розповідає і про інші цікаві події з історії Коломаччини.
Дізнавшись в кінці січня 1709 р. про наближення шведів, жителі Коломака втекли в ліс, де в них завжди були приготовлені землянки на випадки нападу татар. Карл ХІІ і Мазепа після бою під Городнею вночі приїхали в Коломак. Шведи дуже мерзли. Сам король приморозив вуха. Ночували в теплій хаті диякона Якова Успенської церкви.
В січні 1709 р. випало багато снігу. Замети сягали стріх будинків. Наприкінці січня настали люті морози. Ворони замерзали на льоту, гинули звірі. У багатьох шведів були відморожені ноги, руки, вуха, носи. При Успенській церкві була богадільня ( шпиталь ). В мирний час в ній жили безпритульні, поранені, хворі, сироти. Тепер сюди звозили обморожених шведів на «операцію». Сокирою на колоді їм відрубували руки, ноги, відрізали вуха. Біля богодільні утворилася купа відтятих частин тіла. Від морозу гинуло шведів більше ніж в боях.
Шведи забирали у жителів Коломаччини харчі, фураж, коней, сани, вози, одяг. Людей виганяли з хат. 12 лютого з усієї округи шведи зігнали на майдан біля Успенської церкви людей. Гіленкрок стояв на порозі церкви. Він закликав допомагати шведам воювати проти росіян. У відповідь із натовпу хтось вистрілив і поранив його в руку. Шведи жорстоко розправилися з коломачанами. Були вбиті і поранені. Хто міг тікали в ліс. Біля лісу шведів зустріли вогнем коломацькі партизани. В той же день шведи спалили Коломак, а жінок і дітей погнали з собою.
Опівночі раптом насунула хмара. Небо прорізала блискавка, загримів грім. Проливний дощ довго не переставав. Річка Коломак перетворилася на широкий бурхливий потік. Вода зносила мости, заливала хати в низині. Шведи, які були на лівому березі річки, пробували на конях перебратися на правий берег тонули в воді.
Щоб помститися жителям Коломака і Красного Кута за їх опір, Карл ХІІ, за свідченням шведського хорунжого Петре, наказав зібрати жінок і дітей і гнати їх вслід за армією, після чого Коломак і Красний Кут були спалені. «Ужаснее всего, – писав Петре,- было смотреть на маленьких детей, которые должны были идти со своими матерями по глубокому мокрому снегу, доходившему лошадям до живота. И так должен был идти бедный народ пешком, видя, как горели его хаты и селения. Это привело к такому плачу и крику, что и камень мог бы от этого расстроиться».
Після відступу шведів зразу з лісу повернулися на згарище коломацькі партизани. 14 лютого до Коломака прибув великий загін російських військ на чолі з Меншіковим. Росіяни сподівалися в Коломаку захопити в полон гетьмана Мазепу. Коломачани подумали, що це вернулися шведи і почали стріляти в них. Вияснилося, що це росіяни.
О.Меншіков повідомляв царя Петра І, що «… неприятель из Коломака уступил назад до Колонтаева, а Коломак и прочие места, а именно Хухры, Лутище, Каплуновку, Красный Кут, Городню, Мурафу, по выступлению из оных выжег, а из Коломака , Красного Кута и Мурафы жителей как мужска, так и женского полу много побрал». (ЦГАДА. Кабинет Петра І).
В червні 1709 р. Петро І їхав із Харкова через Валки і Коломак до російської армії під Полтавою. В Коломаку він видав указ, згідно якого всі землі Коломаччини, що належали І.Мазепі на правому березі річки Коломак від Високопілля до Шелестового хутора передавалися у власність керівникові російського уряду канцлеру Гаврилові Головкіну. А землі козацької старшини «мазепинців»: Солонини, Гамалія, Левенця та інших, дані їм гетьманом за підтримку на Коломацькій раді в 1687 р., розташовані на лівому березі річки Коломак, стали власністю сподвижника царя Олександра Меншікова. До нашого часу місцевість від селища Коломак до хутора Бровки і села Шляхова старожили називають Солонинчене.
Угіддя на межі з Чутівським районом: поля, луки, ліс цар Петро І подарував вдовам Кочубея та Іскри, страчених за донос на Мазепу.
Козацьке військо гетьмана Мазепи не грабувало населення Слобожанщини і не чинило над ним розправу за опір шведам. 11 лютого 1709 р., ще до знищення Коломака шведами, гетьман І.Мазепа з козацькими полками назавжди залишив Коломаччину.
Гетьман Іван Мазепа програв справу визволення України політично, але виграв її історично. Він заклав у свідомість українців ідею незалежної України. Через довгі 330 років він знову повертається в Коломак в пам’яті своїх вдячних нащадків.
О.Шинкаренко
