ЛЮБОВ, ПОЛІТИКА ТА ЗРАДА
ЛЮБОВ, ПОЛІТИКА ТА ЗРАДА
Коломацький фатум Василя Кочубея та Івана Іскри ( До 330-річчя Коломацької козацької ради, на якій гетьманом України обрали І.С.Мазепу, і встановлення в Коломаці в 2017 році на відзначення цієї події пам’ятника І.С.Мазепі )
«Богат и славен Кочубей. Его луга необозримы; Там табуны его коней Пасутся вольны, нехранимы Кругом Полтавы хутора Окружены его садами И много у него добра, Меха, атласа, серебра, И на виду и под замками Но Кочубей богат и горд Не долгогривыми конями Не златом, данью крымских орд, Не родовыми хуторами – Прекрасной дочерью своей Гордится старый Кочубей» (А.С.Пушкин "Полтава")
НАЩАДОК ЧІНГІЗХАНА
Далекі предки зукраїнізованого татарина Василя Леонтійовича Кочубея
походили із роду Чінгізидів (нащадків Чінгізхана). Качібей ( Джанібек ) був наймолодшим, п’ятим братом хана Мамая. Йому належали землі (улус) від ріки Орелі до ріки Коломак. Після поразки на Куликовому полі в 1380р. Качібей утік в Крим. Його нащадки були мурзами (начальниками) у кримських ханів з династії Гіреїв, потомків хана Тохтамиша, який вигнав Мамая з Золотої Орди. За литовського князя Вітовта (1350-1430рр.), влада якого поширювалася і на Крим, українці разом з кримськими татарами збудували систему замків на Дніпрі і Чорному морі. Серед них Качібей (Хаджібей) біля нинішньої Одеси, названий ім’ям мурзи, який будував замок. Місто Качібей стало найбільшим центром торгівлі зерном України з Візантією. Наприкінці ХV ст. південна частина Правобережної України повністю обезлюдніла і надовго стала «Диким полем» внаслідок безперервних набігів татар Золотої Орди.
В ХVI ст. Степове Правобережжя стали заселяти кримські татари, серед яких були потомки Качібеїв. Сюди також ішла і українська колонізація.
Василь Кочубей народився в 1640 р. в селі Борщагівка, тепер Погребещанський район на Вінниччині в багатій козацькій сім’ї. На початку
60-х років він одружився з дочкою полтавського полковника Федора Жученка Любов’ю Федорівною, того самого, що в 1672 р. по-зрадницькому захопив Івана Сірка і закованого у кайдани видав московському воєводі Ромадановському.
Одруження з Любов’ю Жученко та зближення з генеральним єсаулом Іваном Мазепою при гетьмані І.Самойловичу відкрило В.Кочубею шлях до блискучої кар’єри. При І.Мазепі В.Кочубей займав вищі посади в Гетьманському Уряді. В 1687-1699рр. він був генеральним писарем, яким його призначив гетьман Мазепа зразу на Коломацькій козацькій раді 25 липня 1687р. А з 1699 по 1708р. – генеральним суддею. В складі козацьких військ брав участь в Азовських походах 1695-1696рр.
Василь Кочубей також доводився і родичем гетьману І.Мазепі. Племінник Мазепи, син сестри Олесі, Іван Обидовський – Ніжинський полковник був одружений з однією із дочок В.Кочубея. А сам І.Мазепа був хрещеним батьком наймолодшої дочки Кочубея Мотрі і як кум часто бував у Кочубея і в маєтку в Деканці, і в столиці^в Батурині, і в родовому хуторі Кочубеївка, що недалеко від Коломака. Стосунки між Кочубеєм і Мазепою були якнайкращі.
З самого початку свого гетьманування І.Мазепа мав багато ворогів, і доноси на нього ішли в Москву майже щороку. Але доноси писалися невміло і в них не було правдивих доказів, що гетьманові не було чого боятися. Навпаки, через них Мазепа ставав в очах царя Петра ще вірнішим та ще більш прихильним до нього гетьманом. Дійсно, гетьман вірно служив Московській державі: українські полки брали участь в
азовських походах, воювали проти шведів в Прибалтиці, допомагали російським військам в війні проти польського короля Августа II, забезпечували російське військо всім необхідним на Лівобережній Україні. Тому цар вірив гетьману. А усіх донощиків, починаючи з 1687 року і до останнього часу, Московський уряд або сам карав на смерть, або присилав до гетьмана, щоб він робив з ним, що захоче. Але І.Мазепа ніколи не зловживав своєю владою, бо не був лютий з роду. Тому з усіх відданих йому донощиків він скарав на смерть тільки одного – племінника гетьмана Івана Самойловича, декого він передав Московському уряду на покарання батогами за донос на гетьмана. Всіх інших донощиків він прощав зовсім і нічим не карав.
БАТУРИНСЬКА КРАСУНЯ
Але на початку 1708 року в Москву було послано новий донос, котрий дуже занепокоїв гетьмана. Донос цей послано саме тоді, коли майже вся козацька старшина та запорозькі козаки об’єдналися навколо гетьмана, щоб проголосити незалежність України, як тільки Карл XII піде на Москву, а польський король Станіслав Лещинський – на Київ. Написав той донос один із найповажніших старшин – генеральний суддя Василь Кочубей. В.Кочубей добре знав усі думки й наміри української козацької старшини, як ми уже знаємо, Кочубей був близькою до гетьмана людиною, у нього Мазепа часто гостював і по-приятельському говорив із ним про те, чого б не сказав нікому другому. Все це дуже занепокоїло гетьмана Мазепу. А сталося це все ось через що. Завжди, коли І.Мазепа приїздив до Кочубея,
вся його велика сім’я збиралася за столом і слухали розповіді гетьмана про Україну та її минулу історію, про народні звичаї, козаків, боротьбу з татарами, турками і поляками. Слухали його вірші. Зачарована розповідями його маленька хрещениця Мотря не зводила з нього очей. Уже тоді Мотря побачила в гетьманові те, чого не розуміли дорослі: вона бачила в ньому захисника розтерзаної сусідніми іноземними державами милої її серцю України і сама проймалася великою любов’ю до України і ця любов стала вище всіх інших почуттів.
Хрещениця його підросла і на його очах стала гарною дівчиною. Мотря була красивою і розумною дівчиною. її називали «батуринською красунею» та “полтавською красунею”. І хто знає, коли б її доля склалася інакше, можливо, Україна мала б ще одну княгиню Ольгу. Своїм розумом вона вражала сучасників. До неї сваталися московські воєводи та українські полковники і їх сини. Але відмова була беззаперечна.
Но не единая краса
(мгновенный цвет) молвою шумной
в младой Марии почтена
везде прославилась она
девицей скромной и разумной.
Зато завидных женихов
Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков
Бежит пугливая Мария.”
(А.С.Пушкин “Полтава”)
Відносини, які виникли між І .Мазепою та Мотрею в 1704 році і тривали до 1707 року завжди викликали багато запитань. Найсуттєвішим з них було питання про характер цих стосунків. Неправі ті, хто твердять, щоб очорнити І.Мазепу, що гетьман мав просто роман з своєю 16-річною хрещеницею. Це не відповідає дійсності. В 1704 році Мотрі було уже 20 років (народилася в 1684р.) і вона як доросла приймала самостійно рішення. А гетьман був високоморальною па глибоко віруючою людиною, він не міг піти проти Бога та звичаїв.
Гетьман на той час був удівцем, його дружина померла в 1702р., і задумав посватати свою хрещену дочку. І.Мазепа знав про неможливість шлюбу між хрещеним батьком та донькою, але зваживши на силу своїх почуттів та серйозність намірів Мотрі, він все ж таки порушив питання перед ієрархами православної церкви про можливість такого шлюбу.
Одночасно І.Мазепа офіційно запросив у батьків Мотрі її “руки та серця”.
Це дуже вразило Мотрину матір, Любов Федорівну Кочубей, котра й чути не хотіла про таке беззаконня, щоб хрещений батько узяв собі за жінку свою хрещену доньку. Відмова була категорична. Але молодій Кочубеївні дуже таки хотілося стати гетьманшею і присвятити своє життя служінню Україні.
Постійні домашні сварки і материна лайка та велике бажання досягти своєї мети привели до того, що вольова дівчина тайком покинула батьків і вночі втекла з дому до гетьмана у Білу Церкву.
Василь і Любов Кочубеї наробили шуму на всю Гетьманщину і стали докоряти за це І.Мазепі. І.Мазепа не стерпів тих докорів і щоб вгамувати цю справу, гетьман відправив Мотрю до батьків у супроводі російського полковника Григорія Аненкова. Гетьман листувався з Мотрею ще аж до 1707 року.
Але і після цього відносини між І.Мазепою та В.Кочубеєм не стали гіршими. В.Кочубей після цього нерідко бував на банкетах у гетьмана в Батурині та Бахмачі. Сам гетьман часто по-приятельськи приїздив до Кочубеїв в Диканьку, Іскрівку та їхню господу в Батурині. А коли І.Мазепа вирушав у військові походи він завжди замість себе у Батурині залишав наказним гетьманом (заступником) В.Кочубея. Так було і в 1706 і 1707 рр.
ЖІНОЧА ПОМСТА
Однак Любов Кочубей, яка була дуже крута і сувора на вдачу, досі не могла забути образу, що вчинив їй І.Мазепа, сватаючи її дочку, а свою хрещеницю та тримаючи її у себе. Вона вимагала від Кочубея, щоб він написав донос у Москву на гетьмана. Любов Кочубей знайшла надійну людину – коломацького Чернця Никанора, який був родом із села Кочубеївка. В.Кочубей узяв з нього клятву, дав йому грошей і вирядив у Москву з доносом. Він думав, як тільки у Москві повірять доносу і скинуть І.Мазепу з гетьмана, то гетьманом стане він, Кочубей. Ждали Кочубеї повернення Никанора аж до 1708 р. і не діждалися. На початку 1708 р. Кочубей послав у Москву якогось хрещеного єврея Петра Яценка з другим доносом на гетьмана. В Москві доносам не повірили, а гінців Никанора і Петра Яценка взяли під варту. Та Любов Федорівна не заспокоїлась на цьому.
Василь Кочубей про свої наміри скинути І.Мазепу повідав своєму приятелеві – своякові Івану Іскрі, бувшому полтавському полковнику. Іван Іванович Іскра був земляком В.Кочубея. народився він також в селі Борщагівці в багатій козацькій сім’ї. Іван Іскра був одружений з сестрою Любові Кочубеївни і доводився Василю Кочубею свояком. В 1696 році гетьман І.Мазепа призначив його полтавським полковником. А в 1703 році гетьман позбавив полковництва І.Іскру як прихильника політики Петра І, що обмежувала автономію України.
Інколи автори, які пишуть про доноси на І.Мазепу плутають Івана Іскру із Захаром Іскрою. Це дві історичні особи. Іскра Захар Юрійович (рік народження невідомий – 1730) був корсунівським полковником. В 1703 – 1704рр. брав участь у повстанні Семена Палія на Правобережній Україні проти поляків. В січні 1704 р. 3.Іскра із своїм полком прийшов у Переяслав і попросив щоб їх прийняв православний Цар і Гетьман обох боків Дніпра Тоді І.Мазепа універсалом призначив Захара Іскру полтавським полковником.
І от тепер Василь Кочубей та відставний полтавський полковник Іван Іскра вирішили від себе обох написати цареві Перу І новий донос за порадою Любові Федорівни. Вони закликали до себе у Диканьку довірену людину – попа спаської полтавської церкви Івана Святайла і послали його таємно до російського полковника Ахтирського слобідського полку Федора Осіпова, щоб Ф.Осіпов влаштував зустріч з і.Іскрою «для нужного государева дела». 8 лютого 1708р. Іван Святайло прибув таємно в Ахтирку. Ф Осіпов погодився зустрітися з І.Іскрою. Зустріч відбулася на пасіці Ахтирського полковника, що знаходилася в лісі, в Лозовому Яру поблизу сотенного містечка Ахтирського полку Коломака. І.Іскра клятвено повідомив Ф.Осіпова «что послал Кочубей изьявить тайну, что гетьман И.Мазепа согласились с королем Лещинским и Вишневским и умышляют на здоровье Великого государя, как бы его своими руками захватить или смерти придать».
Ф.Осіпов негайно на прохання І.Іскри повідомив про це київського воєводу князя Дмитра Голіцина. Князь Голіцин отримавши донос, відправив його в Смоленськ канцлеру Головкіну. Для більшої певності полковник Ф.Осіпов посилає одночасно листи за трьома адресами – до царя, царевича Олексія та князя Меншикова. Повезли в Москву таємно ці листи надійні люди – піп Іван Святайло та коломацький сотник Кованько.
23 лютого 1708 р. Петро І отримав від московського коменданта повідомлення: «февраля 22 пришли на красное крыльцо 2 человека черкас и сказали полковнику, что присланьи де мы из Ахтырки от полковника с великим царственным делом до царского величества и явили мне три письма.»
В Москві, як і раніше, вважали, що донос на гетьмана «изводят то на него поненависти». Святайла і Кованько відправили «за крепким караулом в Углечский монастир, чтобы он того не огласил никому».
І.Мазепа, довідавшись про донос на нього поспішив од себе послати листа до царя Петра. Цар вже звик, що на гетьмана часто приходять доноси. То він і на цей раз не звернув на це уваги. Бо гетьман завжди виконував накази царя. Ось і зовсім недавно, наприкінці 1707р., за наказом царя, І.Мазепа послав два полки на придушення повстання донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна. Петро І доручив самому гетьманові спіймати донощиків.
Тоді І.Мазепа викликав до себе гадяцького полковника Трощинського та охочекомонного полковника Кожухівського і наказав їм зловити В.Кочубея та І.Іскру, але миргородський полковник Данило Апостол, сват Кочубея (старший син Кочубея був одружений з дочкою Д.Апостола), послав до Кочубея гінця за порадою негайно втікати у Крим. Очевидно, це було зроблено з відома самого гетьмана. Полковник Д.Апостол був головним спільником у задуманій справі – щоб визволити Україну з-під влади Москви. Коли б Кочубей та Іскра втекли у Крим, то їх донос не
був би страшний ні їм самим, ні усій тій справі, що задумала козацька старшина на чолі з гетьманом. І про донос цар швидко б забув.
Благополучно втікачі вже доїхали до Коломака, щоб далі Муравським шляхом бігти в Крим. Не могли знати Кочубей та Іскра про те, що за селом Бровки, біля лісу, за наказом московський властей вдені і вночі на них чатувала пильна московська сторожа позмінно по шість кінних стрільців в наряді. Та в Коломаку, на жаль, трапилось їм обом лихо! Стара Кочубеїха, дізнавшись від сина, що Кочубей та Іскра втікають до кримського хана, наказала запрягти найкращих коней і разом із сестрою (дружиною Іскри) кинулись їм навздогін. І догнали втікачів в Коломаці. Любов Федорівна заставила обох тікати в Ахтирку до полковника Осіпова.
Ф.Осіпов відправив Кочубея та Іскру в Красний Кут, де вони були в безпеці під надійним захистом Ахтирського полковника.
Цей несподіваний випадок ще більше занепокоїв гетьмана та його спільників.
Та як завжди воно буває, біда приходить не одна, а й інші біди за собою веде. Цар Петро І наказав головних донощиків: Кочубея, Іскру та Осіпова відправити негайно на допит до Смоленська, а звідти – до Вітебська, де знаходилися головна штаб-кватира московського канцлера Головкіна. Йому було доручено вести цю справу.
9 березня 1708 р. канцлер Головкін писав Ахтирському полковнику Ф.Осіпову « Всемилостивейший государь, выслушав дело изволил милостиво принять и вас за то уведомление, видя вашу в том верность, премилостиво похваляет и повелел мне к вашей милости указом своим с сим нарочно посланным офицером писать, дабы ваша милость немедленно по получении сего виделись с господином полковником Искрою и объявили ему, что его царское величество верность его и объявление, которое он вашей милости учинил, принял милостиво. И понеже желает его царское величество, яко о таком важном деле сам от него, Искры, и от вас о том деле изустно слышать, того ради указал вам сообща с ним, господином Искрою, ехать как наискорее через Смоленск в войско к его царскому величеству, а до времени извольте еие держать в высшем секрете…»
18 квітня 1708 р. Кочубей, Іскра та Осіпов прибули в ставку Петра І в Вітебськ. Гуди ж були привезені з Москви піп Святайло, сотник Кованько, єврей Яценко, чернець Никанор, як люди, що найбільше причетні до цієї справи.
ПЛАТА ЗА ЗРАДУ
Після тривалого допиту Ф.Осіпова відпущено на волю і він повернувся в Ахтирку. В.Кочубея та І.Іскру за донос на гетьмана засуджено покарати на смерть.
Попа Святайла відправлено в Соловецький монастир. Коломацького сотника Кованька заслано до Архангельська в військо. Чернця коломацького Никанора та хрещеного єврея Яценка заслано на поселення в далекі московські міста.
Закованих у кайдани Кочубея та Іскру відвезли до Смоленська, а потім за наказом царя привезли знову до Вітебська. Там їх знову допитували та катували, але нічого нового не дізналися. Після цього їх відвезли до Смоленська, а звідти по Дніпру відправили до Києва і ув’язнили в новій печерській фортеці. Гетьман І.Мазепа на той час стояв з військом у селі Борщагівці, що поблизу Білої Церкви. 11 липня привезли туди закованих у кайдани Кочубея та Іскру під московським караулом і посадили в білоцерківський замок.
14 липня вранці вивели їх на майдан, де було зібрано козацьке військо та багато народу. Було прочитано їх провину і тоді відрубано їм голови. Обезглавлені тіла їхні лежали на майдані аж поки не скінчилася служба божа у церкві, на якій був присутній і гетьман. Тіла покараних поклали в домовини і відвезли до Києва. Там їх похоронили в Києво-Печерській лаврі біля Трапезної церкви. Закривавлена сорочка Кочубея, в якій він був під час страти, до цього часу зберігається в Покровській церкві села Жук Полтавської області, в якій Кочубей вінчався з Любов’ю – дочкою полтавського полковники Федора Жука (Жученка).
Гетьман І.Мазепа у своєму листі просив канцлера Головкіна, щоб «жінок і родину покараних на смерть одпустити і дати їм спокійно, без жодної біди і туги пробувати у своїх маєтностях, бо їх чоловіків і так уже доволі покарано». А в січні 1709р. Петро І поспішаючи задобрити тих українських старшин, котрі ще не перейшли до шведів, викликав до себе Кочубейового сина Василя та вдів Кочубея та Іскри ласкаво прийняв їх і подарував їм нові маєтності.
Та рід Кочубеїв на цьому не перевівся. Один із нащадків Кочубея – Віктор Павлович Кочубей (1768-1834рр.) – був відомим державним діячем Російської імперії. Він займав посади віце-канцлера в 1788-1801 рр., міністра внутрішніх справ 1802-1807рр., 1819-1823рр. а з 1827 р. – голова Державної ради комітету міністрів Росії.
А долю Мотрі Кочубеївни її батьки вирішили на свій розсуд. Ще у 1707р. її видали заміж за представника відомого старшинського роду – Семена Чуйкевича, сина керівника генеральної військової канцелярії Василя Чуйкевича. Семен Чуйкевич був вірним І.Мазепі до кінця. Тому після Полтавської битви він був засланий разом з Мотрею у Сибір. Після смерті чоловіка Мотря повернулася з Сибіру, постриглася в черниці та була ігуменею Ніжинського жіночого монастиря. Там вона і померла. Похована поблизу Полтави.
А в Диканці, де жили Кочубеї, до цього часу стоять дуби, посаджені В.Кочубеєм та І.Іскрою на пам’ять про їхню дружбу.
Краєзнавець Олексій Шинкаренко,
смт. Коломак Харківської області